7 новинок сучукрліту, які ви привезете з Book Forum

Фото 7 новинок сучукрліту, які ви привезете з Book Forum
Facebook
ВКонтакте
share_fav

Попри кількість хороших українських видань до "Книжкового Арсеналу", друге півріччя не підкачало. Українські автори із дослідницьким захопленням роздивляються, що означає бути українцем, розвінчують травматичні міфи про нас самих і подають нову мапу України, на яку повертається національне, діалектичне й історичне різноманіття. Я оглянула сім новинок української літератури Book Forum, кожна з яких знайде свого читача.ІРИНА СЛАВІНСЬКА. МОЇ ЗАПАСНІ ЖИТТЯЛьвів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 152 с.Мова має більше діалектів, ніж розповідають викладачі/чки діалектології, а історія — більше вимірів, ніж казали вчителі й вчительки у школі. Журналістка Ірина Славінська ділиться своїми спостереженнями про мову, історію, досвід, гендер, пам’ять та інші такі начебто очевидні й однозначні речі, які насправді є складними й багатогранними. І головною темою цих есеїв стає природа багатоголосся.Якщо зануритися в мову, виявляється, що немає одного правильного слова "млинці". Типова (й дещо зверхня позиція), яка каже, що "блінчікі" — це суржик і це погано, а "панкейки" — це англіцизм, якого теж варто уникати, не має нічого спільного з мовною реальністю. Випадок із млинцями, описаний у книзі, виявляє, що немає правильних чи неправильних слів. Млинці, оладки чи блінчікі — це не про стилістичні норми, а про асоціації й спогади, про культурні особливості епохи. Якщо відкинути їх і, скажімо, дати змогу герою сучасної літератури говорити літературно, всі слідом за Станіславським повторять: "Не вірю!" (чи, точніше, "Нє вєрю", адже українською ця фраза не має такого смислового навантаження). І це матиме сенс.До речі, про Станіславського. Цитати із так званої кінокласики чи літератури, вживання відомих прізвищ та інший багаж, що його має з собою носити кожна культурна людина — не універсальний. Насправді, класика, як показує Славінська, — це не те, що знає (чи має знати) кожна культурна людина. Це особлива мова покоління, діалект, відомий лише своїм.Знання тих чи інших цитат свідчить не про ерудованість, а про популярність того чи іншого перекладу, фільму, книжки. Цитата — це повноцінна мовна одиниця, сигнал для своїх.Видно, коли починаються конфлікти батьків і дітей, східняків і західників — він починається із щирої віри, що ми всі говоримо тією самою мовою. Тією самою українською, мовою тієї самої історії і культури. Хоча насправді — ні. "Мої запасні життя" показують безліч ліній такого зсуву в розумінні й сприйнятті. І ці лінії викликають в авторки щире зацікавлення й замилування. Зрештою, дослідницький інтерес — набагато кращий підхід до таких комунікативних провалів, ніж ворожість, яку ми часто спостерігаємо у житті.І наостанок про лінії зламів: коробку цукерок "Вечірній Київ" не варто привозити як сувенір до Ізраїлю. Тому, що на коробці зображено пам’ятник Богдану Хмельницькому. І якщо в українській системі координат постать Хмельницького не викликає спротиву, то для євреїв він — кат їхнього народу. Це той випадок, коли якнайкраще бачиш: історія і спогади про ті самі речі в різних людей різна, а інколи — полярна. І ставлення євреїв і українців до Хмельницького ніяк не уніфікуєш. Так само ми можемо відредагувавши всі оладки, панкейки й блінчікі до єдиних мовно й ідеологічно правильних млинців. Але це не означатиме, що так правильно, а лише те, що в нашу епоху було заведено боротись за чистоту мови. Зрештою, хіба ні?АРТЕМ ЧАПАЙ. ДИВНІ ЛЮДИЧернівці : Книги — ХХІ, 2019. — 304 с.Головний герой цієї книжки — неандерталець Стьопа. Тобто може він ніякий і не неандерталець, але оповідь веде саме він і сам себе щиро не зараховує до роду хомо сапієнсів. Згідно з версією Стьопи, його вивели вчені на секретному об’єкті десь в українському селищі Степанівка. Початок — майже як у ваших улюблених фільмах і коміксах. От тільки там такі таємні експерименти відбуваються під монотонний науковий сленг американських вчених, а всі мутанти і результати експериментів говорять добірною літературною англійською. А тут Стьопа трохи засмучується, бо замість чистої літературної української він чомусь опанував суржик. За що йому важко докоряти — всі його няньки, виховательки та інші мешканці "інституту" є звичайними людьми, які говорять своїм місцевим діалектом.Та й стежачи за подіями книжки, ми виявляємо, що ніякий Стьопа не неандерталець, а от із його розумовим розвитком (і емоційним інтелектом заодно) щось не так. Чи може все із ними так, тільки сталося так само, як і з мовою? Може, коли виховуєш когось неандертальцем, він таким і виростає?Оповідач "Дивних людей" має щось від Авеля Тифожа з "Вільшаного короля" Турньє, тільки без інтелектуальних заморочок цього автора.Герой Чапая — велика дитина, яка росла в інституті (інтернаті?), а тоді у 18 її випхали у великий світ з невеликим багажем практичної мудрості. І далі він, як казковий Іван-дурень вирушає у свої мандри тридев’ятим царством української реальності. І принагідно випробовує всю набуту й дуже непрактичну мудрість. Наприклад, зацитовану депутатом байку про те, що бідним треба давати не рибу, а вудку, щоб цю саму рибу ловити. Що казати, вудка у степу — річ не дуже помічна.Що найцікавіше, цей великий повнолітній неандерталець так нагадує багатьох людей, розсипаних по Україні. Він наївно вірить у буквальність усіх слів і не дуже розуміє, чому отця небесного не можна вважати татком. Йому щиро подобається працювати біля свиней, і він не розуміє, чому Саня-лаборант стверджує, що це рабство. Тут так і хочеться згадати Оскара Вайльда, який казав: ненависть до реалізму — це лють Калібана, який побачив себе у дзеркалі. В книзі Артема Чапая є і старий добрий Калібан, і проблиски реалізму. Справа лише за нами побачити себе в дзеркалі. Зрештою, кожен із нас в Україні — трошки неандерталець. Чи за розвитком, чи за емоційним інтелектом.ОКСАНА ЛУЦИШИНА. ІВАН І ФЕБАЛьвів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 392 с.Роман Оксани Луцишиної — це пропозиція психотерапії на національному рівні. З одного боку, книжка подає панорамну картинку життя на початку 90-их. Кнайпи Львова, де збиралася творча молодь. Перше усвідомлення того, що крім вічної Московії було Галицько-Волинське князівство й інша (своя!) історія. Революція на граніті, від участі в якій серця героїв переповнюються гордістю за себе. Коротше, дух андеграунду, за який ми так любимо історії про 80-ті, "Таємницю" Андруховича чи есеї Москальця. У цій бунтівній і такій величній панорамній картинці блукає Іван, хлопець із Закарпаття. Він відкриває для себе боротьбу за українську ідею, голодує зі студентами й вірить у свою національну місію. От, тільки в якийсь момент стається щось, що викликає в Івана манію переслідування. Причина довгий час залишається для читачів загадкою, наче в Івана спрацьовує захисний механізм, що витісняє неприємну розмову. І таке психоаналітичне порівняння тут не знічев’я.Іван тікає й опиняється у затишному й безпечному домі своєї матері в Ужгороді, де його українські потуги швидко слабнуть. Замість романтичного Івана, що був знайомий із Левком Лук’яненком і бачив всю богему Львова, з’являється Іван міщанський, якого гризуть злидні, мама і побут. Коротше, був собі Іван піднесеною Мавкою, але запрігся в побут і став несимпатичною Килиною. Та ще й з незакритим гештальтом. Бо розчарування в собі нікуди не зникає, повільно гниючи в Івані й отруюючи його життя. А з часом, як будь-яка хвороба, перекидаючись на життя його близьких. Зокрема його дружини, Феби.Роман Луцишиною не знічев’я названо за іменами двох цих персонажів. Справжнє ім’я Феби — Марічка, а Феба — відгомін її поетичної натури і її нереалізованої поетичної долі. Дівчинка, що хотіла стати поеткою Фебою, застрягла за прислужуванням вдома чоловіку і його мамі, застрягла в материнстві та ґаздуванні. А хлопець, що вірив у свою національну місію, десь оступився, і загруз у сім’ї, вимогах матері й безпричинної злоби на дружину (яка начебто винна в усіх його нещастях). До того ж, як колись СРСР був великою деспотичною матір’ю, що не давала своїм дітям прав і свобод, так і Маргіта, мама Івана, виявляється такою павучихою на родинному рівні. І може саме тому мама не хоче пробачати сину те, що він боровся за свою революцію. Бо він боровся за свободу там, на рівні країни, але, здається, втратив її тут, на рівні дому. Незалежність — це красиве й величне слово. Але, видно, незалежність України починається не на граніті і не зі слоганів, не з життєствердних і бунтівних історій про 80-ті. Незалежність — це те, що кожен мав би створювати також у себе вдома. І чи така це незалежність, коли Іван блукає вільною й незалежною, але боїться фантомних переслідувачів. І коли він живе в тиранічному домі, кривдить близьких у відповідь на їхні кривди. Бідна-бідна незалежна країна, яку давно ніхто не питав: "Ну як у тебе справи?" І яка могла б чесно розплакатись у відповідь і сказати: "Паскудно"! І розказати, чому їй так, вийти з цього нескінченного кола взаємозвинувачень і виривання ока за око. А натомість підставити замість однієї щоки іншу, усвідомити свої помилки, нереалізовані амбіції й безпричинну (само)критику. І повільно рухатись далі, прийнявши свої травматичні моменти, поділившись ними, видихнувши й повільно рухаючись вперед. ТАРАС ПРОХАСЬКО. ТАК, АЛЕ…Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. — 152 с.Тарас Прохасько звично для читачів звертається не до великих історій, а до маленьких і камерних. Збірка есеїв "Так, але…" продовжує цю гарну традицію, адже в ній не буде роздумів про велике й величне, а буде про велич і недооцінену важливість малого й неявного.Це збірка про маленькі приховані речі й незауважувані жести. Скажімо, про роль балконів у письменстві й сприйняття історії. Адже балкон — це і простір для панського наказування тим, хто знизу на площі, і місце для підслуховування й піддивляння за чужими історіями (а заодно й за Історією з великої літери). Це збірка про те, як за культурою випорожнення й розташування туалету можна прочитати особливості національної культури. Коротше, Прохасько пише про всі такі начебто невидимі деталі й поведінкові риси, з яких виростають речі на кшталт національних травм й з яких формується ідентичність країни.Можна не сипати перли одне перед одним і не говорити в стотисячне про актуальне в Україні питання чистоти мови чи про одруки в книжках. Прапорщик Х. з одного з есеїв зовсім ненавмисне запихав недопалки за дерев’яні панелі в казармах, але водночас примудрявся прати й прасувати свою білизну навіть у лісах.Блискуча вітальня і занехаяний туалет — це не стільки іронічне спостереження, скільки оприявлення скелетів у шафі. Це про досвіди, фобії та інші несвідомі речі, які формують нашу поведінку.Або ж Прохасько пише про елементарні знання, які є в кожного — ті чи інші дати й вірші, текст "Заповіту" й "Отче нашого", якісь факти й формули. А якщо згадати обов’язкове у шкільній програмі, то перелік зростає з геометричною прогресією (визначення якої, очевидно, теж належить до елементарних знань). А тепер згадайте, що робили із вами незнання цих "елементарних" знань. І те, чи справді вони є такими базовими й елементарними.Ця збірка не кричить про чистоту (мови, нації, чистоту на вулиці), а показує, що кожен із нас панічно вичищає один бруд і впритул не помічає інший. Зрештою, культуру України можна зрозуміти, не читаючи книжок, а знаючи хоч щось про репресивний характер її туалетів. А історія — це не те, що звучить із телебачення й від вчителя/льки історії, а те, що ми бачимо зі свого персонального балкона.ГАЛИНА ВДОВИЧЕНКО. НАЙВАЖЛИВІШЕ — НАПРИКІНЦІЛьвів : Видавництво Старого Лева, 2019. — 336 с.Зазвичай літератори пам’ятають давній рецепт Арістотеля, який каже, що трагедія — це коли показують, як хорошим людям погано. Саме тому мелодрами спочатку подають історію хорошої людини, а тоді наприкінці збивають читачів із ніг, бо ця сама людина виявляється невиліковно хворою чи просто на наших очах помирає.Але роман Галини Вдовиченко починається одразу з незручних і малоприємних сцен. Галя доглядає за своїм чоловіком, в якого був інсульт, і наслідки якого почали даватись взнаки. Тож вже з перших сторінок роману читачів закидають одразу в малоприємний світ хвороб і смертей. До того ж, ми не бачимо, що погано саме хорошим людям — життя Галі й до чоловікової хвороби було складним. Та й чоловік Галі — не найприємніше у світі створіння. До того ж, сама героїня відчайдушно не дає їй допомагати, бажаючи пронести весь тягар лише на своїх плечах і не пускаючи нікого із рідних перетинати поріг лікарні.Вдовиченко показує життя того евфемізованого світу за закритими дверима лікарень. В загальній свідомості лікарні й тяжкі хвороби — це все територія смерті. Там діти не хочуть навідувати своїх батьків, чим викликають не лише читацький осуд, а й згадку про трьох братів із казок. Старші завжди перекладали обов’язок сидіти на батьковій могилі на молодшого. І робили це не стільки з байдужості до померлого, як зі страху. І саме там молоді дівчата кидають своїх наречених ("вибач, але я хочу жити" — образлива й нечесна, але закономірна реакція).А якщо хтось, як Галя, регулярно туди навідується, то це швидше з нетипової казкової віри, що з тридев’ятого царства можна повернутися назад. Та ще й витягнути з лабет смерті важливих для себе людей. Звісно, з потойбіччя повертаються. Але це швидше міфічна історія про Орфея, який втратив по дорозі Еврідіку, а не казка із щасливим кінцем. Тож нам зручніше тримати мерців за спеціально відведеним для них потойбічним парканом. І засуджувати одне одного за небажання ходити на територію смерті.Та, як натякає авторка в назві, хвороба й лікарняний світ, що звалюються на читачів буквально з першої сторінки, — це тільки початок. А всі головні пов’язані із цим одкровення ховаються наприкінці.ВАСИЛЬ СЛАПЧУК. РОМАН & РОМАНКиїв: Рідна мова, 2019. — 592 с. Нарешті з’явилася книжка для кожного письменника/ці на стадії прокрастинації. Якщо ви живете з переконанням, що маєте написати геніальний роман, але вам весь час чогось бракує (від правильної атмосфери на робочому місці до сюжету, ідеї твору чи бодай якихось думок в голові), не переживайте. Роману (який пише роман) і Роману (який теж пише роман і є героєм Романового роману) теж нема що сказати. Але ж усі знають, що творча людина мовчати не має (така в неї робота/природа). І тому ці двоє не мовчать, а сторінка за сторінкою вимучують із себе нові сюжети й інтелектуальні. І якщо з ідеями на великий роман у них туго, то добру половину 600 сторінок книжки ці Романи займаються сексом, любовними муками, всіма видами поворотів любовного сюжету й інтелектуальними бесідами. Як видно із непов’язаності бесід, збірку есеїв цим двом теж написати не світить."Роман & Роман" — це передовсім збірка гарних навкололітературних історій і дотепів, які Романи весь час нам розповідають.Це й історії про творчу кризу, і серії цитат про те, що і яким письменникам було потрібно для письма, і роль різних жінок у житті письменника. Тож якщо ви потребували збірки цитат, навкололітературних історій і анекдотів — це вона.Ну й не виключено, що наприкінці роману Романи зроблять мудрий висновок, що писати треба було не роман, а все-таки навкололітературний нон-фікшн. Подейкують, попит на книжки про письмо зараз набагато більший, ніж попит на власне письмо. Хоча не виключено, що саме до такого іронічного висновку нас і підштовхують якщо не ці два Романи, то принаймні їхній автор.ОСТАП УКРАЇНЕЦЬ. КАНЦЕЛЯРІЯ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВХарків: Вид-во "Ранок": Фабула, 2019. — 272 сЯкщо про Львів, його постійних, принагідних і гіпотетичних мешканців написано вже немало, то Івано-Франківську (чи то пак Станіславову) пощастило поки набагато менше. Але Остап Українець взявся виправити цю прикрість. І завдяки "Канцелярії хрестових походів" читачі тепер знатимуть, що таємні проходи є не тільки під Львовом. Ну і звісно, що Станіславів також мав своє національне різноманіття, свої єврейські громади, своїх відьом і майстрів.Час дії роману — 17 століття. До міста в час його перебудови різними брамами й дорогами приїжджають герої книжки. Один із них — певно, найживіший і найцікавіший — мандрівний спудей Тиберій, далекий літературний родич Хоми Брута. Тиберій оселяється у солом’яної вдови Стехи, страшенно переживаючи, що вона, як Гоголеві жінки, виявиться відьмою. Боявся не безпідставно, адже, як натякає нам автор, сам Тиберій є якимось далеким (швидше літературним, ніж справжнім) родичем когось з-під Диканьки та в Полтаві.Генетичні літературні зв’язки — вони такі! Інший герой — підмайстер Матвій — наче вийшов із прози кінця 19 століття. Він бачить сни про прекрасну далеку й малодоступну Авіру й працює над загадковою роботою. Ідеальна любов, загадкова робота — (згадали готичну чи романтичну прозу?) чекай біди. А ще містом тиняється пройда Трепка (в якого є дослідницький потенціал Шерлока чи шпигуна), який виконує всілякі брудні чи просто таємні доручення.Звісно, всіх цих персонажів якось стосуються інтриги, будівництво катакомб, секретні завдання й Станіслав Потоцький. А коли атмосфера роману стає, ну, надто загадковою чи й містичною, ситуацію рятує дуже земний і наївний Тиберій.Так його дотепи на торзі, за які хлопець сподівається підзаробити грошей, звучать як сучасні рекламні слогани (видно, маркетингові премудрості в Україні починалися з мандрівних спудеї, чого не зробиш, коли граматику й риторику вже вивчив, а грошей досі нема). Коротше, Тиберій утримує химерну конструкцію "Канцелярії хрестових походів" на земному ґрунті, щоб вона часом не провалилася у збудовану нею самою мережу підземних ходів, єврейських змов та інших масонів і тамплієрів у стилі не так Умберто Еко, як Володимира Єшкілєва. Читайте більше публікацій на

посмотреть на ТСН (Українська версія)
#культура