Навчити вчителя. Чому "лелеки" в школі вчать бути "дурними і бідними"

Навчити вчителя. Чому "лелеки" в школі вчать бути "дурними і бідними"

Деловая столица

На заваді розвиткові школярів стоїть не лише нестача фінансів, але й небажання педагогів розвиватись

"Верхи не можуть, низи не хочуть" - так визначив колись стан кризи Карл Маркс. Цей вислів якнайкраще характеризує на сьогодні ситуацію в освіті в Україні. Викладачі в один голос говорять, що учні не хочуть вчитися - їх більше цікавлять соцмережі чи онлайн ігри.

У той же час викладачі часто не можуть елементарно зацікавити учнів поданим матеріалом. У багатьох вишах студенти приходять отримати диплом, а не знання, тому корупція, хоч як з нею борються, нікуди не зникає. Я переконана, що діти за своєю природою люблять дізнаватися щось нове, але до школи при цьому із задоволенням ходять одиниці. Чому так відбувається? Як саме ми відбиваємо у дітей бажання вчитися? І тут є ряд взаємопов'язаних причин.

Авторитарний стиль викладання

Викладач -авторитарник заходить у клас з криками "Всім встати!". Він обожнює говорити про дисципліну, він переконаний, що всі діти за своєю природою ліниві а йому треба примусити їх працювати), брехливі (у цьому його переконує багатий життєвий досвід, бо діти справді бояться казати йому правду) та схильні до різних протиправних дій. Як правило, він вивчає всілякі закони і папірці для того, щоб підловлювати колег на помилках та доброзичливо на них вказувати, чим здобуває вищий статус і водночас меншу любов у колективі. Це - ідеальний керівник минулого, часів Радянського Союзу. У рідкісні хвилини ностальгії ви можете почути від нього, що колись діти були працьовитішими, освіта - кращою, а авторитет вчителя - вищим.

Викладання у стилі "молчать, я вас спрашиваю!" залякує дітей, тому дисципліна, особливо у класах молодшої та середньої ланки, буде "залізна". Але підлітки схильні вириватися з жорстких рамок, тому деякі старшокласники вважатимуть справою честі підривати дисципліну на уроках вчителя-авторитарника, демонструючи однокласникам свою "крутість". І якщо погрози оцінками, походом до директора чи викликом батьків вже не діють, ви не матимете жодних методів впливу на такого учня. Дисципліна - це справді важливо, але в ідеалі діти мають слухати урок, бо їм цікаво, а не тому що вони бояться покарання.

Найгірше в авторитарному стилі викладання те, що він вбиває творчу думку, а з нею і цікавість до предмету. За часів Радянського Союзу це був ідеальний метод, який допомагав створити сіру масу "гвинтиків", вчив слухати і не висовуватися, привчав до того, що існує одна-єдина правильна відповідь, точка зору, зовнішній вигляд, модель поведінки тощо. Сьогодні ж ми нібито хочемо виховувати майбутніх лідерів, людей, здатних самостійно приймати рішення, брати на себе відповідальність, мислити нестандартно, творчих, креативних, небайдужих учнів. Такі люди стають хорошими керівниками компаній, винаходять нові продукти, завойовують. Щоправда, лише у тому випадку, якщо вони дивом вціліли після шкільного "форматування".

Вдавання, приписки, показуха

Зібрали, провели, дослідили... але на папері. Ніщо так не вбиває у дітей віру в учителя, як підловлювання його на брехні. Якщо учні дізнаються раптом, що вони вже "з'їздили на екскурсію", "провели дослідження", давно відвідують якийсь гурток, то ви навряд чи зможете пояснити їм, що таких звітів вимагає "облвно", "районо" чи Міносвіти. Ваші заклики, що треба бути "чесним, справедливим, відстоювати правду", зустрічатиме крива посмішка. В результаті: мінус десять балів до авторитету вчителя, мінус сто балів до віри в людство, руйнування внутрішнього світу підлітка, криза, закритість, агресія, девіантна поведінка.

Застарілий матеріал

За вікном 21 століття, мобільні телефони, автомобілі, скутери, онлайн-спілкування, а у шкільних підручниках - воли, граблі, сінокоси,телятко, босоноге дитинство, зустріч журавлів, смерекова хата-батьківський поріг.

Нещодавно Міністерство освіти ініціювало обговорення змісту підручників з широким колом громадськості. В обговоренні взяли участь викладачі, батьки, бібліотекарі, письменники. Як розповіла письменниця і редактор сайту "Барабука" Тетяна Стус , в результаті з підручників з математики для молодших класів прибрали важкі для розуміння дітей абстракції, а у підручники з української літератури вирішили додати більше талановитих сучасних українських авторів. Завдяки старанню волонтерів школярі прочитають твори Івана Андрусяка і Галини Малик, Сашка Дерманського і Лесі Вороніної. І, можливо, дітям знову захочеться читати, - не тому, що задають, а тому, що це цікаво.

Давню українську літературу й історію теж можна подати свіжо, сучасно. Якими були кобзарі та лірники минулого? Чи справді у них були свої особливі таємні знання з бойових мистецтв? Чому їх знищила радянська влада, чим вони були небезпечними для неї? Як жили на галерах "козаки-бідні невольники"? Чому Маруся Богуславка не могла повернутися додому, бо ж, на перший погляд, могла ще раз змінити віру?

Я читала обговорення школярів під думою про Самійла Кішку на одному із сайтів. "Фу, яке довге, не буду читати" - це один з найпристойніших коментарів. Якщо вчителі не можуть зацікавити учнів матеріалом з давньої історії, то треба або змінювати матеріал, або вчителів. І тут ми переходимо до наступної суттєвої проблеми.

Небажання вчителів самовдосконалюватися

Вчитель має надихати учнів вчитися. Тобто він повинен любити читати, дізнаватися щось нове, вдосконалювати знання зі свого предмету та в інших галузях. Директор одного з київських ліцеїв якось розповів, що на роботу він бере тих учителів, які можуть провести паралелі, скажімо, між математикою і музикою, географією та історією, фізикою та літературою. Вчитель має здивувати учня, примусити його задуматися.

Вчителі наведуть сотні причин, чому вони не мають часу на самовдосконалення: перезавантаженість "паперовою" роботою і низька зарплата, мало часу на уроці для викладення тем за програмою... Але факт залишається фактом: нормальний спеціаліст в будь-якій галузі має розвиватися.

На жаль, вчителі сьогодні слухають Поплавського і дивляться російські серіали, розмовляють суржиком та кажуть, що "нічого хорошого в цій країні не буде з нашим народом", забуваючи, що саме вони працюють з дітьми, а отже, формують майбутнє цієї країни. Якщо зарплати учителів стануть вищими, а вимоги, відповідно, жорсткішими, можливо, колись освітою наших дітей займатимуться лише ті люди, з яких хотітиметься брати приклад.

Спокуса не вчитися

Поки у суспільстві немає культу знань, на телебаченні не розповідають, як круто вивчати щось нове, та як саме хороша освіта допомогла успішній сучасній людині заробити свій перший мільйон, діти мають безліч спокус не вчитися. У книжкових магазинах продаються ГДЗ - готові домашні завдання. Завдяки їм "закріплення матеріалу, отриманого у школі" перетворюється на вправу зі списування. В інтернеті можна скачати твір, реферат, презентацію, курсову або замовити їх за гроші. Що за таких умов казати про ставлення у суспільстві до авторського права? А про вміння учнів чи студентів аналізувати інформацію, формувати думку, обговорювати якісь ідеї?

Кілька років тому українська освіта відкрила для себе тестову систему перевірки знань. Печаль у тому, що сьогодні "прогуглити" відповідь на тест - нормальне явище як для учнів, так і для студентів і навіть їхніх викладачів. Сучасні гаджети, які реагують на слово, задане для пошуку навіть пошепки, у цьому добре допомагають.

Така перевірка знань - це та ж брехня. І доки на державному рівні немає рішення, як боротися з цими "костурами", завдяки яким наші діти так і не навчаться самостійно "ходити", доти боротися з ними має кожен учитель.

Погане технічне забезпечення шкіл

Завдяки інтернету, сучасним фільмам, де поворот сюжету і яскраві картинки змінюються кожні 3-7 хвилин, наші діти мають кліпове мислення. Їм все важче бути довго зосередженим на одній темі, всидіти на місці. Тим часом урок у школі йде за тією ж схемою, що і 70 років тому: перевірка домашнього завдання, новий матеріал, читання параграфу. Учні втомлюються і починають або порушувати дисципліну (крутитися, перемовлятися між собою, діставати щось поїсти) або тихенько засинати.

Втримати їхню увагу можна було би з допомогою подачі інформації різними способами: розповідь вчителя, невелика відео презентація, обговорення побаченого, створення свого продукту у різних командах (змагання) чи спільна праця класу над якоюсь цікавою і важливою проблемою. На жаль, для відео презентації, скажімо, потрібен проектор з екраном чи інтерактивна дошка, які є далеко не в кожному класі.

Вчити якусь тему з історії цікаво під час відвідин історичного музею. Вчити драматурга найкраще, якщо ти подивився п'єсу. Здавалося б це елементарно. Але на заваді стає... бідність. Не всі батьки можуть дати своїй дитині гроші на проїзд до музеюм чи на квиток до театру. Якби це фінансувала школа, діти би отримали рівні можливості. На жаль, поки це із сфери фантастики. Як і спортивні тренажери чи басейни у школах, як стипендії для найкращих учнів чи хороші призи для переможців олімпіад. Сподіваюся, коли наша держава стане багатшою, ми зможемо подарувати це нашим дітям. Дурні, бо бідні, бідні, бо дурні. Час розривати цей зв'язок.

Анастасія Богуславська, журналіст, педагог, психолог, спеціально для "ДС"

посмотреть на Деловая столица