Відведення українських військових на Донбасі - злочин

Відведення українських військових на Донбасі - злочин

Главком

Так званий відвід військ, котрий зараз намагаються ніжно реалізувати на Сході, є найважливішим сюжетом сучасної української історії.

На мою думку, нашому громадянському суспільству це є гарним приводом прокинутися від депресії та вкотре коригувати зовнішньополітичний курс нашої країни.

З відводом у його нинішній формі не можливо погодитися.

Україна, за фабулою цього поки що не оприлюдненого документу, бере зобов’язання (перед Росією та ОБСЄ?), що її війська відійдуть із позицій, відвойованих ціною життів українських солдат.

Саме по собі звучання такої фрази є образою для українських воїнів. Але не менш осоружним є юридичні наслідки наявності угоди такого роду.

По-перше, контрольовані Росією війська на території і їх командування набувають ознак сторони у громадянській війні. Збройні угруповання визнаються одним із суб’єктів конфлікту із власним (звісно, особливим) статусом. Де-факто ця угода є угода з тими, кого українські офіційні особи люблять у своїх промовах таврувати «терористами» - але на практиці виявляється, що для української влади укладати з терористами угоди щодо розподілу української території – це нормально.

Такий підхід є навіть гіршим, ніж капітуляція, тобто пряма угода з агресором про взаємний відвід військ, за умови, що частина території залишиться агресору. Так, в історії є багато прикладів почесних капітуляцій, коли країна, що обороняється, у обмін на припинення військового терору щодо її населення підписує мирний договір, у якому відмовляється від частини території.

Принаймні, у прямій угоді реальний агресор називається агресором. Це дає підстави у майбутньому добиватися правди дипломатичними та правовими методами, а, при нагоді – і військовими засобами відновлювати справедливість. Це дає підстави зафіксувати той факт, що країни, котрі декларували себе цивілізаційними союзниками України – США, Британія, Німеччина, Франція – відмовилися надати належну допомогу Україні у скрутну годину.

Натомість, по-друге, Росія жодним чином не визнається стороною конфлікту. Росія, у відповідності до угоди про розвід військ, є просто другом та стратегічним партнером України, котрий допомагає нашій країні загасити громадянську війну у східному регіоні. Статус друга та стратегічного партнера нині зафіксовано у відповідному Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року.

Договір чинний і понині, попри анексований Крим, попри десятитисячні втрати українців внаслідок військової агресії РФ. І, звісно, «партнерська та дружня» допомога з боку Москви у реалізації угоди про розвід військ цілком відповідає духу та букві цього Договору.

Таким чином, кидається місток для скасування санкцій щодо Росії, і замирення її з США та іншими. Такий мир для нас – смерті подібний.

Це, так би мовити, стратегічний контекст. А є іще один, надзвичайно практичний аспект. Яким чином українська держава, котра існує ради забезпечення прав та свобод українських громадян, буде забезпечувати ці права та свободи на територіях, котрі добровільно залишать ЗСУ?

За нинішньої Конституції, державна влада не має права покинути напризволяще українських громадян, у небезпеці бути щохвилини вбитими терористами. Влада ні за яких обставин не може відмовлятися від виконання своїх обов’язків – а угода про розведення військ якраз це і означає.

Тому звісно, будь-які дії у контексті виконання цієї нелегітимної угоди містять склад злочину, зафіксований у відповідних статтях Кримінального кодексу.

Я рекомендую усім свідкам цього злочину максимально документувати все, що відбувається у Мінську. Слідчим треба буде зрозуміти, хто давав вказівки підписувати такі «угоди» разом зі злочинцями та під їх контролем, хто, власне, підписував і за яких обставин, тощо.

А потенційним підозрюваним мушу нагадати, що дієве каяття, детальні покази допоможуть зменшити покарання. Час подумати про це вже зараз.

посмотреть на Главком