Були у селі дівчата й молодиці, що гуляли з москалями. То хлопці спершу попереджали їх. Тоді почали стригти

Були у селі дівчата й молодиці, що гуляли з москалями. То хлопці спершу попереджали їх. Тоді почали стригти

Gazeta.ua

У Великодню п'ятницю 1942 року тільки посадовили паски в піч, як приїхали німці в село. Коней, корів, волів погнали на залізничну станцію Стеблі. Наші хлопці з лісу їх наздогнали. Вбили гебітскомісара (керівника округу. Країна) і коменданта, спалили дві машини. Німці підпалили село.

Ми в лісі збудували землянку. Тато з мамою спали на ліжку, а ми з сестрою на дерев'яному примості біля печі. Неподалік стояли бараки повстанців. Були їх там сотні.

Я пасла худобу і мені було цікаво, як там у них. Стала підкрадатися. Якийсь хлопець кричить: "Куди йдеш? Лягай, бо стрілятиму!" Думаю: чого він так до мене, мої ж батьки їм масло дають, хліб, молоко. Повстанка прала і сушила в нас одяг. Я сказала, що коней шукаю. Аж тут підходить односелець Василь. Підтвердив вартовим, що знає мене.

Тижнів через два приходить Надя сестра командира "Дяченка" (Сергій Дятел. Країна). Кличе в церкву, а потім до їхньої хати в урочище Пович, близько кілометра від нашої землянки. Стояло там шість хат, хліви і бараки. У родині Дятлів було 12 осіб. Шестеро в УПА тато, мама, троє братів і Надя. Приходимо там півсотні повстанців. Хто у формі, хто в цивільному, зі зброєю. Надін брат Іван так голосно: "О, дівка прийшла до хати!" Я застидалася, бо ще мала була.

Ми з Надею стали частіше зустрічатися. Давала мені грипси (листи. Країна) носити, вплітала їх у мої руді коси. Вона гарна була дівка, носила пістолет у кобурі. Багато повстанців до неї залицялися, з одним заручилася. Але все зірвалося, бо невдовзі з Колок (селище у Маневицькому районі на Волині. КраїнаКраїна) приїхав командир ставний, синьоокий, ходив у німецькій формі. Вони покохалися. Надя загинула вагітною, її поранену дострелив батько, а більшовики потім штиком живіт прокололи. Хоронити боялися. Як почала розкладатися, брат Іван просив людей нишком поховати по-християнськи.

Потрапила в "Золоту роту" у Скулинських лісах. Там були житлові бараки, конюшні, шпиталь, польова кухня. Стояв великий жолоб із водою, де хлопці вмивалися. Усі повстанці були високі, гарні. Мало хто мав 40 років і був одружений, хіба пару командирів. Були там і дівчата і місцеві, і прийшлі яких наші врятували від вивезення в Німеччину. Дівчатам проводили медичні, господарські і військові вишколи.

Інструктор Петро Киричина на псевдо "Сагайдачний" наказував не романсувати в таборі, бо буде кара. Дисципліну тримав жорстку. Як хто новий приходив із хлопців, то попереджав: "Тут дівчата. Нехай-но мені котрась пожаліється". Хлопці любили співати про дівчат: "Не цілуйте їх, на війні це гріх, краще вберіть їх вінцями. Слава тим дочкам, щирим козачкам, що йдуть у бій з козаками". Одного разу Киричина побачив, як повстанець "Тятива" поцілував Марійку. Вишикував близько двох сотень хлопців у три ряди, півтора десятка дівчат збоку. Сам став за стіл, застелений білою домотканою скатертиною, біля нього двоє вартових із крісами (рушницями. Країна). Спершу "Тятиву" давай сварити. Тоді до Марійки: "Як ти допустила? Чого не втекла? Певне, сама напросилася. Ти прийшла до нас розпусту поширювати?" Та слізьми заливається. Потім командир ще вичитував "Тятиві" наодинці.

Понесла листи в сусіднє село. Вертаюся через Уховецьк Ковельського району. Коні запряжені стоять, а біля них п'ять чоловіків і троє дівчат. Підходжу до повстанців: "Слава Вкраїні!" Мені "Дяченко" каже: "Ганю, сідай на підводу і добре вприся ногами. Маємо цінний вантаж продукти і два кабана забитих. Мусиш через переїзд перевезти. Тільки голови не піднімай, бо можуть стріляти". Там четверо власовців залізницю вартували. Я кіньми добре вміла управляти. Рушила, чую: "Стій!" Я коней ще дужче по ногах і тільки кулі свист чути. Відвезла ту фіру в ліс. Вертаюся додому, а біля хати "Дяченко" на коні: "Куля не зачепила?" До мого батька: "Ваша Ганя виручила нас". На другий день приходить сусід і каже, що на підводі були два вбитих повстанці.

Забрали нас 12 дівчат у село Доротище прати одяг повстанцям. Приїхав підводою Пать (повстанець, член підпілля ОУН. Країна) Дятел. "Їдем у Пович", каже. Заходжу в хату до командира "Дяченка". Його жінка Мокреня говорить: "Ганю, приїхав великий начальник". Пішла я в клуню босяка. За столом сидять командири "Дяченко", "Кубік", "Хмара". Підходить чоловік, подає руку: "Будемо знайомі, я Клим Савур". А до інших: "То буде дівчина така, як нам треба". Двоє хлопців вносять прапори: один синьо-жовтий із тризубом, а другий чорно-червоний. Надворі вишикувані близько сотні повстанців. Їм командують: "Зброю на плече!" Савур до мене: "На коліно". Вклякла я і так розхвилювалася, що аж трусило. Читає мені присягу, я повторюю. "Від сьогоднішнього дня ти вже не Ганя, а "Гива" (діалектна назва верби. Країна). "Дяченкові" каже, що тепер буду його зв'язковою.

Батькам про присягу боялася сказати. Через два місяці наважилася поговорити з татом. Був незадоволений: "Доцю, ти ж іще мала. Хто буде коней водити?" Але ж то війна, що скажеш. Приходжу з поранка (час для раннього випасу худоби, зазвичай з шостої ранку до опівдня. Країна). Тільки в хату налітає мати. Періщить мене рушником по спині: "А ти безголова, куди всунулася?!" Побігла до батька: "Що зроблено, того не вернеш. Як будете сварити, то піду геть".

Відправили нас зі станичною Секлетою Рудень на псевдо "Зірка" у Колки (протягом весни-осені 1943 року там був центр повстанської республіки. Країна). Хлопців було багато, а дівчат пару. На нарах була постіль, сіно замість подушок. На стінах висіли портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Степана Бандери і велика карта Волині. Ми із "Зіркою" підлоги помили, попрали. Потім у шпиталі ліки поскладали, шприци переварили. У неділю просто неба була велика Служба Божа. Посповідалися і причастилися. У вільний час хлопці дрова рубали, вчилися.

Були у селі дівчата й молодиці, що гуляли з москалями. У Ганни чоловік Тихін на псевдо "Печінка" був у лісі з повстанцями. А вона любилася з "червоними". Хлопці із "Золотої Роти" їй волосся обрізали. Вона по селі стала говорити: "Думають, що моєю косою Україну завоюють". Повстанці її вночі повісили на Чорній хвої (велика стара сосна на окраїні села біля урочища "Нечимне". Країна).

У Марійки Коваль брат і чоловік Павло були в УПА. Мала четверо дітей. Любилася з червоним старшиною. Її постригли, а вона далі за своє. Повстанець "Бочка" хвалився, що добив Марійку. Діти лишилися з її батьками.

Розлучень у селі майже не було. Раз батюшка руки зв'язав, то треба, щоб жили. Було, що чоловіки били своїх жінок, і пили, а ті, хоч і тікали, а все одно з ними жили. А як розбігалася пара, то всеньке село гуділо.

Приходжу із завдання, прошуся в командира додому помитися і трохи перепочити. "Дяченко" каже: "Ганю, твого тата вночі забрав "Комарик" (член Служби безпеки ОУН. Країна) і не вернув". Я плачу, а він: "Не переживай, уже не повернеш". Заборонив мені покидати табір. Через рік "Дяченко" вбив сонного "Комарика" в селі Черемошно (за 10 км від Скулина. Країна). Підозрювали, що він був радянським агентом.

Почалися облави на повстанців, ходити в село стало небезпечно. Провідала маму та й вертаюся. Темно, дощ. Пішла до маминого брата. Думаю: в них сім'я велика, десь мене притулять. А тітка Лікерія каже: "Та через тебе і нас поб'ють". Замотала мені кусок хліба з салом: "Іди з Богом!" Намацала якусь дерев'яну хатку, думала вулик, а то собача буда. Задрімала, а ноги висунула надвір, бо тісно. Рано тьотя збудила сина корови виганяти. Той кричить: "Мамо, нема Гані, тільки ноги під хлівом". Сусідка прибігла. Я з переляку ноги під себе підгорнула. Хочу вилізти а не можу. Брат Роман сокирою зняв кришку.

Тільки сіла вдома борщ їсти, заходять двоє у формі: "Собирайтесь!" Надворі стояли ще троє військових і три собаки. Вели через усе село, як бандитку, далі по шпалах до Ковеля в КПЗ.

Били безбожно: дівчат дерев'яним молотком, а хлопців великим металевим товкачем, яким мнуть бульбу свиням. Мене хапали за коси і до стіни головою гаратали. Вимагали сказати, де повстанські склади зі зброєю, кому носила їсти в ліс. Під час одного з допитів слідчий пропонує угоду. Вручає пістолет, щоб убити районного провідника "Богуна". Дає тиждень. Погоджуюся. Думаю аби вирватися до хлопців і порадитися, як бути. Приходжу в ліс побита, замучена, хлопці кажуть: "Іди додому, ми щось придумаємо". Лягла спати, пістолет під подушку сховала. А вже над ранок приходять большевики. Видала мене "Дичка" Анна Пашуля, яка романсувала з офіцером НКВС.

Повезли в Луцьк. У камері 49 дівчат. Спали на підлозі "йолочкою". Били резиновими палками по спині, голки під нігті тикали, пальці дверима затискали. Попова дочка просила дівчат: "Хто йде на парашу залийте мені пальці, бо попухли". Ми стали тряпки мочити і компреси робити так рятували одна одну.

Заходжу в кабінет слідчого, там стоять четверо в білих халатах. Садять мене в крісло. Підходить жінка до ноги кріпить якісь дротики, резинку. Чую крик: "Сука, говори или подохнешь!" Як ударило струмом зомліла.

Дівчата з допитів приходили голі, лише одяг у руках несли. Привели мене до слідчого, а він останніми словами лається, знімає кобуру, розщіпає ширінку. Аж тут другий заходить, зриває з нього погони і наказує охороні вивести. А я ще дитина, мені аж в очах потемніло.

Повезли на пересилку в Харків, а далі на Урал у Верх-Нейвінський. Працювали в кам'яному кар'єрі. Годували баландою, де було більше мух, ніж перловки. Давали гнилу рибу. Через пару місяців повезли товарняками у Петропавловськ. Дівчата по дорозі вмирали. На кожній станції заходив конвоїр, лупив усіх дерев'яним молотком. Хто не озивається, того викидають. Потім трупи поливали нечистотами з параші. Померли 40 дівчат.

У Норильську копали котловани для каналізацій. Інші руду добували. Від тяжкої роботи і недоїдання вмирали. Трупи складали горою і скидали у шахти. Бо то ж вічна мерзлота, ями не вириєш.

Почали ми голодування, на роботу не йдем. Приходить начальник: "Девочки, что вы делаете? Кушайте". А ми на чорному полотні написали: "Не хочемо такого знущання. Хочемо померти". Два тижні п'ємо лише воду. Вимагаємо начальства з Москви. Приїжджає якийсь начальник. Просить припинити саботаж. А ми стоїмо на своєму. Тоді він каже: "Ну, ничего, будем говорить по-другому". Тільки вийшов, бачимо на нас танки пруть. Я побігла повідомити чоловіків із сусіднього бараку. Скрутила записку, прив'язала камінь, шнурок на півтора метра й кинула. Вартовий із вежі мене підстрілив. Розривна куля пролетіла через увесь таз.

Вивезли мене в лікарню. Операцію робили 9 годин. Температуру збити не могли. Я корчилася від болю. Викликали якогось гіпнотизера, аби хоч трохи поспала. Допомогло на годину. Не могли зрозуміти, від чого гарячка, а мені блохи на стопах дірки поробили. То все гноїлося. Зробили операцію, позрізали "підошви" ніг. Стало легше.

Тричі мала зараження крові. Гемоглобін упав до 11 пунктів. Щодня через ніс вливали по 250 мілілітрів бичачої крові, стільки ж заставляли пити. Так тривало майже рік, доки якийсь грузин не став моїм донором. Через два з половиною роки повернулася у зону на костилях. Дівчата думали, що я загинула. Працювала на кухні чистила рибу, мила посуд. То вже хоч каші більше могла поїсти. На костилях і вийшла з табору 1955 року.

У Дніпропетровську (тепер Дніпро. Країна) за містом дали однокімнатну квартиру. Жила з мамою і донькою Галею. Працювала дояркою у сільськогосподарській артілі менше року. Тоді сказали, що можна повертатися в рідне село. На дорогу дали пшениці, борошна, цукру і тушонки. Рідна сестра до хати не пустила. Деякий час жила в чужій. Будувала свою.

посмотреть на Gazeta.ua