75 років тому в житомирський концтабір "Stalag – 358" прибули перші полонені з київського "котла"

75 років тому в житомирський концтабір "Stalag – 358" прибули перші полонені з київського "котла"

Житомир.info

Житомирський табір радянських військовополонених (нім. Stalag 358 Schitomir Ukraine, Stammlager – табір рядового і сержантського складу) німецькі окупанти створили одразу після захоплення міста 9 липня 1941. Для його розміщення було використано територію колишнього військового містечка на Богунії.

З 20-х чисел вересня 1941 у «Stalag 358» прибули майже 30 тисяч військовополонених – бійці військ Південно-Західного фронту, які потрапили в «котел» за Києвом, і їх пішки пригнали в Житомир.

Всі споруди (корпуси і бараки) німці обнесли трьома рядами колючого дроту, по кутках встановили вишки з прожекторами і кулеметами. Наближатися до дротяного паркану заборонялося під страхом смерті – варта відкривала вогонь без попередження. Табір був поділений на дві зони: східну, де розміщалися працездатні полонені, і західну, або шпиталь (нім. Krankenlazaret).

Частину полонених становив обслуговуючий персонал табору: кухня, похоронна команда, медичний блок, внутрішня поліція. Більша частина (робочі команди по 300 чоловік) працювали на примусових роботах: на кам’яному кар’єрі, лісопильному заводі, в місті розбирали зруйновані будівлі, будували автомагістраль Житомир – Бердичів.

Цих полонених ще й до цих пір пам’ятають житомирські старожили.

Захарова Олена Миколаївна, 1926 року народження:

– Вони йшли й шли по Житомиру, і кінця й краю їм не було. Їх же не на машинах везли, а пішки вели по Київській на Богунію. Скільки їх там погубили! А їх же ще примушували працювати. І був такий німець хороший, відпускав щось знайти поїсти. Пам’ятаю, я сиділа на кухні, і зайшов полонений. У помийному відрі щось плавало, він побачив, хапає, а мама: «Боже! Почекай, я дам тобі поїсти». А він: «Нема коли». Схопив, щось мама йому встигла дати, і у двері. Були такі німці, що відпускали за їжею, а були такі, що вбивали за це.

Бабська Лідія Федосіївна, 1931 року народження:

– При німцях знову почала працювати електростанція, куди за пайку ходили на роботу багато людей зі Смолянки. Майже щодня туди приганяли для тяжких робіт полонених з табору. Вони йшли через усе місто – нещасні, голодні, обідрані. Передавати їжу полоненим суворо заборонялося, за цим слідкували охоронці, але тим не менш люди намагалися непомітно кинути в колону шматок хліба чи варену картоплину.

Бржезицький Франц Карлович, 1924 року народження:

– Серце кров’ю обливалося дивитися – здорових молодих хлопців, у нових шинелях, чоботах, ведуть через Житомир у табір! А потім вони почали помирати з голоду – нагодувати ж таку ораву проблема була.

Їх спочатку випускали з табору, щоб вони по сусідніх селах просили щось поїсти. І вони не втікали, тому що підведуть своїх товаришів. Я сам бачив, як вони з «сидорами» на Мальованці ходять – ну що ми могли їм дати? Кілька качанів кукурудзи – теж можна вгамувати голод. А ми ж самі голодували. А вони по селах – в Барашівку, Альбінівку йшли, де тільки можна. Їх вермахт охороняв, не СС (як у фільмах зображують, з автоматами). Два німці – на початку і в кінці колони – з примкнутими багнетами. Вони приводили колону в село, і поки наші полонені ходили по дворах жебрачити, самі купляли чи обмінювали на щось у селянок яйця, курей, молоко, грілися біля багаття, щось смажили собі.

Венгловський Зігмунт Адамович, 1925 року народження:

– Проходячи повз табір, я якось побачив крізь колючий дріт огорожі, як німці садовили у вантажну машину з брезентовим верхом командирів Червоної Армії. Куди їх мали везти, не знаю. Серед них був і генерал з лампасами на галіфе, який, стоячи в кузові, крикнув німцям російською, викинувши руку у нацистському привітанні: «Да здравствует Адольф Гитлер!»

А взимку 1941-42 я став свідком, як в’язні, хитаючись від втоми і голоду, тягнуть із табору на санчатах по три-чотири оголені трупи у Богунський ліс – вони ховали своїх товаришів по нещастю.

Синьковська Галина Людвигівна, 1932 року народження:

– Якось батько з кумом пасли коней у Богунському лісі, і вони стали свідками страти радянських командирів. Під’їхала крита машина, в якій було чоловік двадцять у військових гімнастерках. Німці дали їм лопати і наказали копати могилу. Потім розстріляли, закидали землею і поїхали – тихо стало.

Батькові було прикро, він, розповідаючи нам про це, плакав: «Я не можу зрозуміти – німців було лише двоє! Здається, накиньтесь на них з лопатами і біжіть хто куди – все одно ж помирати!»

Але люди тоді, в 1941, були настільки пригнічені, що, мабуть, вважали: опиратися марно – німці всюди і прийшли назавжди. Вони не вірили, що наші повернуться.

Олександр Гуцалюк для Житомир.info

посмотреть на Житомир.info