Люди вішалися, різали  вени – майже щодня

Люди вішалися, різали вени – майже щодня

Gazeta.ua

Юрій Ільченко втік з-під арешту в Криму

Для Росії я ворог народу у третьому поколінні. Діда радянська влада розстріляла ще до народження моєї матері. Моя сім'я перша в Криму відмовилася визнавати себе громадянами країни-окупанта. Для себе прийняв це рішення одразу. Батькам сказав: "Можемо втратити все. Ви пенсію, квартиру, гроші. Я свій навчальний центр. Однак відмовляюся від російського громадянства, а ви маєте визначитися". Батьки відповіли: "Краще вмремо, ніж візьмемо російські паспорти". Жодного разу не шкодував про це рішення.

Мене звинувачують в антиросійській діяльності. Якщо так називати боротьбу з окупацією це правда. Агітував людей проти російського громадянства, підкорення окупаційній владі. У моєму навчальному центрі було багато учнів. Під час перерв, у вільний час ми говорили про ці важкі питання.

Для мене День незалежності ­подвійне свято. Мама народилася 24 серпня 1938-го. Її батька роз­стріляла радянська влада, а сина посадила російська. 24 серпня 1991 року найщасливіший день у нашому житті.

24 серпня позаторік телеканал БТБ робив серію репортажів, як святкують День Незалежності в Україні. У вільних містах люди приходили на центральні майдани. Ми не могли зібратися на площі Нахімова в Севастополі. Вирішили святкувати в моєму офісі в центрі міста. Прийшли всі охочі. Я в інтернеті запрошував. Був прямий ефір через Skype. Давав інтерв'ю, читав свої патріотичні вірші. Показували тих, які прийшли. Приносили синьо-жовті квіти, які потім понесли до пам'ятника Шевченкові єдиного українського, який залишився у Севастополі. Інші окупаційна влада знищила.

Наступного після святкування дня прийшли співробітники ФСБ та Центру протидії екстремізму. Серед них Максим Новосельцев, якого навіть свої називають катом за жорстокість і прагнення посадити якнайбільше людей і на якомога довші терміни. Допит почали з питання: "Чому ви не взяли російський паспорт?" На кожну таку людину заводили справу. Вже потім шукали привід для арешту.

2 липня 2015 року прокинувся вранці від стуку в двері: "Відкрийте, поліція!" Це були ФСБшники у цивільному. Батько відчинив. До квартири ввалилися з десяток людей. Одна жіночка знімала на камеру. За 10 днів до арешту намагалася мене спровокувати. Під виглядом активістки "Правого сектора" прийшла до мене додому. Попросила розкидати листівки на центральному майдані Севастополя. Я сказав, що це самогубство. Тоді запропонувала розклеїти їх у певному місці й у певний час. Зрозумів, що це провокація. Відмовився.

Обшук удома тривав 4 години. Стільки ж в офісі. Забрали три телефони, комп'ютер, фотоапарат, на якому були відео зі святкувань національних свят і записи моїх віршів.

Спочатку затримали на дві доби, потім на два місяці. Першою підставою став допис у Facebook, де я закликав українську владу до повної блокади Криму. Писав, що треба покарати зрадників і діяти активніше. Друге звинувачення висунули через місяць заклик до тер­акту, диверсії. А саме за перепост допису Дмитра Яроша, до якого я додав два слова: "Це можливо?" Тобто закликав до дискусії. Тоді Росія припинила постачання газу в Україну. Ярош пропонував перекрити дві гілки газо­гону, що йшли до Ростовської області, аби росіяни теж відчули, як жити без газу. У матеріалах справи хотіли приписати цю ідею мені.

Арештували перед від'їздом із нареченою до Болгарії на відпочинок. Вже мали квитки на руках. Вони пропали це десь 38 тисяч гривень. З дівчиною не спілкуємося. Змінила номери телефонів, видалила в інтернеті всі свої адреси. Думаю, на неї тиснули.

Посадили з людьми з кримінального світу. У декого по п'ять убивств, дев'ять судимостей. Один, як напився, сказав, що їм обіцяли коротший термін, навіть умовний, якщо примусять мене прийняти російське громадянство й підписати все, що хотіла окупаційна влада. Мовляв, я координатор "Правого сектора" в Севастополі. А краще усього Криму. Також зізнатися, що хотів підірвати всі пам'ятники Ленінові на півострові. Відмовився, хоча обіцяли зробити життя пеклом, відправити на 20 років до Магадана. Били тюремники, але більше співкамерники. Товкли по нирках, хребті, голові. Щоб залишити якнайменше слідів і завдати якнайбільше шкоди. Увечері засинав і хотів умерти вночі.

Підтримували одне одного з іншими політв'язнями. Я був в одній камері з Арсеном Джепаровим (кримський татарин, якого звинуватили у причетності до забороненої в Росії організації "Хизб ут-Тахрир". Країна). Дуже поважаю Ахтема Чийгоза (заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу звинуватили в "організації масових заворушень" біля Верховної Ради Криму 26 лютого 2014 року. Країна). Сиділи на одному поверсі, але в різних камерах.

На їхній день перемоги 9 травня вимагали, щоб одягнув георгіївську стрічку. Відмовився. За це чотири доби не давали навіть на нари лягти. Міг або стояти, або сидіти. Коли засинав, били.

На шість нар 15 осіб. Спали по черзі. Хто не спить, перебуває на дуже обмеженій площі як у маршрутці в час пік. Сніданок і вечерю не брали, бо так смерділо, що дихати було нічим, усіх нудило. Їли тільки перше на обід.

Якщо комусь ставало зле й ми стукали, щоб покликали лікаря, відповідали, що це не шпиталь. "У нас немає хворих. Є або живі, або мертві. Здохне, тоді погукаєте". Померлих видавали родичам у чорному пакеті як сміття. Чимало хто не витримував. Бачив, як вішалися, різали вени. Це було майже щодня. У камері повісився чоловік. Розповідав, що мав такий бізнес, як мер міста Судак із доставки води. Мер змушував прикрити справу, той не погодився. Дали 18 років.

По три місяці не водили до лазні. За весь час мені так і не видали білизни. З батьками дозволили зустрітися раз.

Після переведення під домашній арешт щодня могли повернути в ізолятор. Вирішив краще підірвуся на міні, переходячи кордон (росіяни замінували окупований бік адмінкордону. Країна), ніж знову потраплю до в'язниці. Чому відпустили додому для мене є загадкою.

У ніч перед днем Росії 12 червня одягнув батькову куртку й узяв мамину палицю. Хотів, щоб камери спостереження, які розвісила ФСБ на деревах біля мого дому, не одразу "впізнали". Повільно пройшов повз камери, потім побіг. Зняв куртку, викинув палицю, зрізав із ноги електронного браслета. За ним спостерігали, куди пересуваюся. 1,5 години тікав лісом. До кордону діставався автостопом, бо знав, що шукатимуть із собаками. Уже вдень, за кілька годин після втечі, як розповідав батько, прийшли 10 поліцейських, військові. Намагалися взяти мій слід. Не вдалося, бо я кілька разів змінював машини.

Спустився з підвищення на дорогу й подумав, що вже на нашій землі. Але до мене звернувся солдат російською. Зрозумів, що перебуваю на нейтральній території, де стоїть один їхній жовнір, а за кількадесят метрів наш. Почав тікати. Той, видно, не зразу зорієнтувався. Не стріляв, а побіг за мною. Коли я був біля нашого солдата, крикнув: "Зупиніть його!" Потім пробіг до паспортного контролю. Впав на коліна, подякував Богові за своє визволення і поцілував українську землю. У пункті перевірки документів показав усе, що мав паспорт громадянина України, документи, що засвідчували моє перебування у російській в'язниці. Розповів свою історію.

Діставався Львова. Одразу вирішив, що хочу жити саме там. Дуже допомогла організація "Крим SOS". Було б важко без грошей і житла починати все з нуля.

Вдалося вивезти батьків. Їх теж залякували. Довго тримали на кордоні. Але вони вже зі мною.

Мав багато можливостей поїхати з України. Був у 18 країнах, є п'ятирічна віза США. Залишати батьківщину під час війни це подвійна зрада.

посмотреть на Gazeta.ua