"У квартирі був порядок. Зникли ноутбук, 	телефон і диски з особистими матеріалами"

"У квартирі був порядок. Зникли ноутбук, телефон і диски з особистими матеріалами"

Gazeta.ua

 Убивство Ігоря спричинило великий резонанс. Постійно йшли люди. Наш телефон оперативники поставили на прослушку раптом хтось погрожуватиме. Таких дзвінків не отримували. Але справа довго стояла на місці, каже 58-річна Людмила Александрова з міста Слов'янськ на Донеччині.

7 липня 2001 року в приміщенні телекомпанії "ТОР" невідомі бейсбольними битами побили її чоловіка журналіста Ігоря Александрова. Помер на четвертий день у лікарні, не приходячи до тями. Мав 45 років.

Напередодні Александров випустив серію передач. У них колишні працівники управління по боротьбі з організованою злочинністю розповідали про зв'язки місцевого криміналу з мілі­цією. Не встигла з'явитися завершальна передача циклу, в якій автор збирався назвати імена вищих чинів, пов'язаних зі злочинцями.

 Спочатку вбивство намагалися видати за пограбування. Мовляв, напали безхатьки. Слідство контролював тодішній прокурор області Віктор Пшонка (генеральний прокурор України 20102014 рр. ГПУ). Якогось чоловіка тягали по судах близько року, доки той помер. Зрештою суд визнав, що вбивство було з професійних мотивів.

Слідство тривало чотири роки. Затримали 12 чо­ловік зі Слов'янська та Краматорська. Організатори брати Олександр і Дмитро Рибаки отримали 15 і 11 років тюрми. Виконавці до 12 років. Уже всі на волі.

 Рибаків знала як місцевих бізнесменів із сумнівною репутацією. Олександр керував великим підприємством у центрі міста. Про інших навіть не чула. Коли їх спіймали, про мене швидко навели довідки де живу і працюю. Приходили батьки одного з обвинувачених. Розказували, який він хворий. Що навіть бити в руках не зміг би вдержати. Інші найняли свідків, які розповідали, що в момент убивства мого чоловіка, вони разом відпочивали в іншому місці.

Кілька разів на рік колеги та знайомі збираються біля батькової могили на день журналіста, річницю загибелі. Пропустили тільки 2014‑го, коли місто зайняли бойовики, говорить донька Александрова 32-річна Анна Главатських.

 Коли Ігоря не стало, у нас народилися троє внуків. Старший син Олексій з родиною живе в США, має хлопця. У доньки підростають 7-річний Ярослав та 4-річний Тимофій. Живуть поряд. Я торік вийшла на пенсію. Зараз мої основні турботи внуки. Вожу в школу, на гуртки, забираю додому, каже Людмила Александрова.

 Як тележурналіст Ігор став відомий за пару років до смерті. Робив серйозні ефіри. До останнього тримав у секреті тему передач, згадує колега Олександр Кульбака.

Ім'я Ігоря Александрова викарбувано на Меморіалі журналістів у Музеї новин у Вашингтоні, США.

13 березня 1997 року в напівзруйнованій котельні неподалік столичного аеропорту "­Жуляни" знайшли повішеним журналіста, власного кореспондента газети "Київські відомості" в Луганську Петра Шевченка, 42 роки.

Незадовго до загибелі опублікував цикл із шести матеріалів про спроби звільнити з посади тодішнього мера Луганська Олексія Данилова та про причетність до цього луганської СБУ й міліції.

 До столиці Петро приїхав 12 березня. Мав зайти в редакцію по зарплату. Але не з'явився. І додому не подзвонив. Хоча завжди телефонував дружині. Казав, як добрався. Вона забила на сполох. Зв'язалася з редакцією. Я чув її крик в телефоні: "С ним что-то страшное случилось, я чувствую", згадує колега Михайло Бублик.

Після похорону жінка продала квартиру. Із сином виїхали в Канаду.

Справу швидко закрили. Офіційна версія самогубство.

 Тижнів за два після похорону в редакцію приїжджали слідчі, опитали нас. Стіл, за яким працював Петро, їх не зацікавив. А він був забитий робочими паперами, які могли б пролити світло на цю справу, говорить Бублик. Про себе Петро не любив розповідати. Хіба про журналістські знахідки. Якось поділився, що на Луганщині знайшов село Африка. Жартував: "Уявляєте заголовок: "В Африці ударними темпами проходить посівна".

 Оля говорила телефоном із нашою середульшою сестрою Галею. Останнє, що сказала: "Прийшли небажані гості". На другий день не взяла слухавки. Я пішла перевірити, чи все в порядку. Олічка лежала на ліжку вже холодна, згадує 62-річна Ганна Мороз із міста Нетішин на Хмельниччині.

15 березня 2015-го знайшла мертвою молодшу сестру 44-річну Ольгу Мороз. Вона була головним редактором газети "Нетішинський вісник". Померла від набряку мозку, що виник від перелому потиличної кістки, за висновками експертизи.

Ольга Мороз жила сама. Дітей не мала. Перед загибеллю проводила журналістське розслідування щодо незаконної вирубки лісів.

 Напередодні вбивства в Олі пропали ключі. Замок не змінила встановила додатковий. Коли її знайшла, у квартирі був порядок. Зникли ноутбук, телефон і диски з особистими матеріалами, каже Ганна Мороз. Оля під час Революції гідності підтримувала Майдан. Її за це хотіли звільнити з роботи. Довели до того, що з нервовим зривом попала в лікарню.

44-річна Галина Косік пропрацювала з Ольгою Мороз 13 років. Тепер очолює газету.

 Убивцю досі не знайшли. Редактори газет Хмельниччини написали звернення до Генеральної прокуратури. Тепер справа Ольги на їхньому контролі. Коли йдемо на інтерв'ю до поліцейських, постійно порушуємо цю тему. Час від часу телефонуємо у відділок. Запитуємо, як просувається слідство. Поки що жодних зрушень, розповідає Галина Косік.

посмотреть на Gazeta.ua