Втрата України може виявитися для росіян не лише болісною, а й благодійною

Facebook
ВКонтакте
share_fav

ПРОЩАВАЙ, "РУССКІЙ МІР"

ПРОТЯГОМ 1990-Х ФАХІВЦІ НЕЗРІВНЯННО ЧАСТІШЕ ГОВОРИЛИ ПРО ПОЛІТИЧНИЙ, ЕКОНОМІЧНИЙ ІКУЛЬТУРНИЙ ВПЛИВ РОСІЇ НАУКРАЇНУ, аніж про можливість зворотного впливу. Надто вже малоймовірним він виглядав ізоб'єктивних, ізсуб'єктивних причин.

Суб'єктивно Україна для більшості експертів залишалася йдалі недодержавою йнедонацією, таким собі побічним ізагалом випадковим продуктом горбачовської перестройки тарозпаду СССР. Теза про те, щонезалежність сама впала наголови українцям, якi насправді їїне надто йпрагли, активно поширювалася російською йпроросійською пропагандою іспиралась надані березневого 1991 року референдуму, вякому понад дві третини жителів України висловилися зазбереження "оновленого" СССР. Сумніви вжиттєздатності такої держави були небезпідставні, атим більше небезпідставні були сумніви щодо їїздатності досамостійного розвитку.

Об'єктивно: Україна впродовж 1990-х радше підтверджувала, ніж спростовувала стереотипні уявлення про себе якпро безнадійну імперську периферію, приречену напасивне споживання метрополітальних культурних продуктів, інфантильну йпросяклу корупцією енергетичну залежність танезграбне йзапізніле наслідування далеко невзірцевих російських реформ.

Знаменита теза Збіґнєва Бжезінського про те, щобез України Росія ніколи незможе стати справжньою імперією, інтерпретувалася головно вкатегоріях геополітики та, відповідно, економічних, демографічних імілітарних ресурсів, буцімто необхідних для відбудови імперії. Проте ажніяк невкатегоріях ідентичності, імперський характер якої без України та, відповідно, києворуського міфу втрачав легітимність іпотребував кардинальної ревізії. Здається, лише покійний Дмитро Фурман, російський історик іполітолог, проникливо усвідомлював цей аспект української незалежності якколосального виклику імперській ідентичності росіян тапотенційного каталізатора загалом позитивного, хоч іболісного процесу де-імперіалізації російської свідомості. Підсумком цього процесу, найого думку, малоби стати формування уросіян модерної національної ідентичності, авідтак іперетворення традиційно загрозливої для всіх сусідів імперії на"нормальну" європейську державу-націю.

Про можливість позитивного впливу демократичної, успішно реформованої, "європейської" України надедалі авторитарнішу від початку 2000 років Росію активно заговорили під час тазразу після помаранчевої революції. Це припущення ґрунтувалось великою мірою натому факті, щодля більшості росіян українці незрівнянно ближчі вкультурно-цивілізаційному плані, ніж усі інші народи Центрально-Східної Європи таБалтії. Атому йукраїнський досвід успішної трансформації може стати для них набагато реальнішим іпереконливішим прикладом для наслідування.

"Процес української євроінтеґрації (спочатку ідосить довго увигляді "більше Європи вУкраїні") тайого кінцевий результат ("Україна вЄвропі") буде доброю новиною для Росії, писав російський політолог, директор московського Центру Карнегі, Дмитро Трєнін. Російські ізоляціоністи матимуть менше аргументів накористь особливого російського шляху… Україна, віддана новочасним європейським цінностям іздатна вільно промовляти російською, може стати позитивним чинником для всієї Східної Європи, Кавказу таЦентральної Азії… Потенціал України криється якраз утому, чого Росія зараз нездатна використати: ум'якій силі".

Те, щодля ліберальніших росіян видавалося позитивною йвельми бажаною тенденцією, для кремлівських авторитарних, засадничо антиєвропейських політиків було загрозливим геополітичним іцивілізаційним викликом. Майдан і"кольорові революції" загалом створювали небезпечний прецедент повалення корумпованих автократій напостсовєтському просторі. Проте ще небезпечнішим для московських правителів міг стати прецедент успішного втілення ліберально-демократичної моделі врегіоні, якому вона, заїхніми твердженнями, геть невластива іякий начебто приречений насвій особливий, кардинально відмінний шлях розвитку.

Російська спецоперація проти України, забагатьма ознаками, почалася одразу після помаранчевої революції іззалученням дедалі ширших засобів іресурсів економічних, фінансових, політичних, дипломатичних, пропагандистських, агентурних. Кульмінацією цих зусиль стала окупація Криму йчастини Донбасу урамках так званої гібридної, неоголошеної війни. Головна мета всіх цих дій, надумку російського експерта Ігоря Торбакова, порятунок путінізму, тобто системи, де "влада належить вузькій, тісно взаємопов'язаній групі людей, яких нелегко усунути, іде верховенства права немає йблизько, парламент євсього лише штампувальною машиною іжодного реального простору для політичної таекономічної конкуренції неіснує. Спроба України звільнитися від такої системи істворити натомість конкурентніше середовище смертельний виклик хазяїнові Кремля. Недиво, отже, щоПутін відповів нацей виклик брутальною агресією".

Перспектива успішної транс­формації України вліберальну правову демократичну державу європейського типу обумовлює якпозитивне ставлення частини ліберально налаштованих росіян доукраїнських подій, так ірізко негативне ставлення доних ізбоку кремлівських еліт таабсолютної більшості зманіпульованого провладними медіями населення. Цю колосальну перевагу противників незалежної, "європейської" України над їїприхильниками неможливо пояснити самими лише маніпулятивними зусиллями кремлівської пропаганди тарозкрученим ними шовіністичним психозом. Ставлення доУкраїни формувалось уросіян століттями, тимчасом якпутінські "політтехнологи" лише актуалізували наявні психологічні комплекси тастереотипи.

У їхній основі уявлення про українців якпро такий собі провінційний різновид росіян ("майже один народ", утермінах Путіна), загалом нешкідливий інавіть кумедний зісвоєю говіркою тафольклорним вбранням, такий собі сільський кузен, загалом симпатичний (зізворушливими піснями таневибагливою кулінарією), проте трохи недоумкуватий. Атому відданий старшому братові влегітимну опіку ("сферу привілейованих інтересів", затимже Путіним), аби ненакоїв дурниць, потрапивши під зловорожі впливи всіляких німецьких, польських, американських таінших самозванців. Тіж українці, які все-таки потрапляють під такий вплив, одразуж перестають бути для росіян справжніми українцями ("прекрасним слов'янським народом", утермінах Олександра Дугіна) йодразуж потрапляють докатегорії "петлюр", "бандер", "мазепинців" таінших "национально озабоченных". Перетворюються, якнаписав насвоєму Facebook той-таки Дугін, із"прекрасного слов'янського народу" в"якусь расу ублюдків, щоз'явилася раптом ізканалізаційних люків".

Путінська пропаганда нелише резонує з(анти) українськими стереотипами більшості росіян, айзачіпає глибші психологічні комплекси, пов'язані зкризою імперської ідентичності тазапізнілою, проте неминучою потребою їїревізії. Україна зїїкиєворуською спадщиною таіншими елементами історичного символізму залишається ключовим елементом імперської міфології тасамоідентифікації, атому їївтрата означає для більшості росіян щось значно більше, ніж втрата суміжної території, колоніальних ресурсів чиімперського статусу тапрестижу. Вона знаменує глибоку ідентичнісну травму іпровокує колективний невроз, щойого вміло експлуатують кремлівські "політтехнологи".

Одужання, тобто формування нової, національної російської ідентичності напротивагу анахронічній імперській, неможливе, допоки Україна остаточно невідпаде від "Русского міра" уявленої русько-православної спільноти, іспонукає тим самим росіян допереосмислення йпереконструювання власної ідентичності упринципово нових історичних, географічних тадискурсивно-символічних рамках. Це вельми болісний процес. Але без нього неможлива ефективна модернізація Росії, оскільки їїдотеперішня імперська ідентичність виявляється під багатьма оглядами несумісною зновочасними ліберально-демократичними, антропоцентричними цінностями. Україна здатна урухомити цей процес, проте мусить для цього пройти точку неповернення. Тобто стати повноцінним членом Євросоюзу іНАТО, інституціалізувавши таким чином свій остаточний розрив ізполітично реакційним іціннісно архаїчним "Русскім міром".

посмотреть на Gazeta.ua